flat_cinema

Я тут за останні 2 тижні подивилася два такі «весняні блокбастери», і вкотре переконалася, що вони часто краще за літні будуть. Причому це навіть у межах того самого Marvel – весняний «Тор» виглядає взагалі як шедевр після літнього «Першого месника», наприклад. Ну і ви вже зрозуміли, «Залізна людина 3», зараз буде про Тоні.

Якщо коротко, то на мій погляд, це краща частина з трилогії. Але мені вона сподобалася не дуже. Абсолютно точно, що ті відгуки, сповнені любові та захвату, та височезні рейтинги завищили очікування до фільму про нові пригоди Тоні Старка. Ну і те, що при всій моїй любові до Дауні-молодшого, Айронмена я так і не полюбила. Коли він у команді Месників – все чудово, коли він один на весь фільм – із часом це починає втомлювати. Тому якщо Дауні таки піде з франшизи, то я не засмучуся. Але, як не парадоксально, у других «Месниках» я б дивилася на нього із задоволенням, навіть якщо він постійно був би у компанії Капітана Америки та Чорної вдови.
 

Із всесвітом «Зоряного шляху» у мене, можна сказати, особливі відносини. У своєму шостому класі на пригоди Кірка, Спока та компанії я дивилася із цікавістю та навіть захопленням. Тобто, із каноном я знайома, але рівно такою мірою, щоб пам’ятати цей всесвіт у загальних рисах та не обурюватись від якихось нововведень. Такий стан мене задовольняє, хоча я й думала, скажімо, подивитися повнометражні фільми колись до прем’єри нового «Стар треку». Але не склалося, мабуть і на краще. Тому єдина моя претензія до нового фільму, насправді, незначна та суб’єктивна майже до непристойного. Я вважаю, що нові Кірк та Спок дуже бліді у порівнянні з оригінальними. І це не їхня провина, не недолік Пайна та Куїнто – ну, не Шаттнер та Німой вони, нічого тут не поробиш. Але Пеґґ, наприклад, робить свого Скотті майже таким, як був в оригіналі . А Маккой в Урбана такий крутий, що він єдиний, хто однозначно крутіший у порівнянні зі «старою гвардією»; та що там – він крутіший за усіх (даєш ще одного «Дредда»!).

Бенедикт хороший; класичний англієць-антагоніст в американському фільмі. Чекаємо на «August: Osage County» (до речі, вам не здається, що заради такого акторського складу хтось там продав душу?), там Бенедикт, хоч і на ролі другого плану, але грає звичайну людину; останнім часом для нього це нехарактерно.

Ну, що ж скажеш, все красиво, епічно, передбачувано. У фіналі все так закільцювали, що прямо якийсь «Скайфолл». Обов’язково передивлюся.

І так, 3D цим фільмам нічого не додало, як на мене. Але сцена у «Стар треку», де на задньому плані розмовляють Кірк та Пайк, а на передньому – горлечка пляшок у барі – це єдиний момент, за винятком прискорення Ентерпрайзу, де це ваше 3D відчувається і не виглядає понтами. Хоча ні, у барі – мабуть таки позерство, але нехай.

Зараз саме час написати величезний пост про «Гру престолів». Неприпустимо давно я востаннє писала про цей серіал, а тим часом стільки всього сталося, що мовчати більше точно не можна. Спочатку чудова інструменталка з фіналу сьомої серії. Мене взагалі вражає пісня «The Rains of Castamere», а коли ще й таке звучання – я у захваті. Готують нас, ой готують…

Сучасна мода на скандинавських богів та простих скандинавів мене дуже радує. І вікінгів я теж люблю, куди ж без них? Я навіть якось, відносно нещодавно, вирішила пошукати фільми «в тему», щось більш… ммм, автентичне, ніж марвелівські комікси. Але нічого у мене не вийшло – «Вікінгів» із Дугласом, періодично передивляючись років з 8, вже вивчила; «Вальгаллу» Рефна, коли дивилася декілька років тому, вимкнула хвилин через 15, і другої спроби щось не хочеться, ну а якісь «Вікінги» року 2008, за описом, радості не додають. І тут, цього березня, починається серіал «Вікінги». Два місяці я час від часу дивилася нові серії, і тепер, коли сезон закінчився, думаю, що ж у хлопців вийшло.

А вийшов дещо незвичний (а від цього – ще цікавіший) серіал із похмурою атмосферою раннього середньовіччя, кривавими битвами та язичницькими культами. За головного героя обрали фігуру скоріше легендарну – Рагнара Лодброка, тому сюжетно тут є де розгулятися, але водночас і солідності додається, не аби хто, все ж таки. Історію про шкіряні штани ще ніяк не представили, але зміїну яму вже показали Індіана Джонс, як справжній археолог, бере до рук лопату як засіб самозахисту, все під контролем.

Тут вікінгське життя представлено з усіх боків – і дракар вони будують, і набіги здійснюють, і судяться, і «у колі родини». Людське жертвоприношення тут знято так, що виходить справжня поезія, а валькірії над полями боїв просто у кадр не потрапили, але точно там присутні. Тому якщо ви любите похмуре раннє середньовіччя, вам сюди.

Акторів підібрано так, що майже всі сприймаються як нові обличчя. Фіммел (Рагнар) – вперше бачу, Віннік (Лагерта) – як виявилося, бачу не вперше, але просто не пам’ятаю. Катерина, до речі, живе в Канаді та має українське коріння, а у «Вікінгах» виглядає як справжня скандинавська войовниця. Дітки милі. Благден (Едельстан) – не просто кавайний монах, але і один із революційної тусовки «Знедолених», талановита молодь, так би мовити. Скарсгард (Флокі) – тут взагалі, як у казці якій-небудь. Зрозуміло, що скандинавській: було у батька 7 синів, старший – всім відомий Олександр, а другий – Густаф, і тут він такий шикарний! Найвідоміший з усієї цієї компанії – Бірн (ярл Харальдсон), зрозуміло, що антагоніст, і зрозуміло, хто кого у цьому протистоянні.

І знаєте, все найцікавіше у «Вікінгах» ще попереду.

Я тут думала зробити величенький серіальний пост, а потім якось подумалося – або майже нічого сказати, або багато… спробую якось збалансувати.

Наприклад, перший сезон «The Following» закінчився днями. Непоганий був фінал, майже такий, як у першому сезоні «Шерлока». Але чомусь все одно не той рівень, щоб заламувати руки, гризти нігті та шукати новини щодо наступного сезону. Щодо інших, кому подобався серіал, не знаю, але мене більш за все радувала фішка планування сюжету та написання роману, який нібито based on a true story, але ці події ще не відбулися. От як же ж було чудово, коли Харді знаходить главу та читає про те, що саме відбувається, майже «Персонаж». За таке я багато чого можу пробачити (а чіплятися дійсно є до чого, починаючи з того, що численні паломництва десятків абсолютно лівих людей – не родичів/друзів і, частіше за все, навіть не знайомих, до особливо небезпечного злочинця, засудженого до смертної кари, виглядають дещо сумнівно з точки зору реальності. З іншого боку, що я знаю про страх про смертну кару в США – «Зелена миля», «Життя Девіда Гейла», «Законослухняний громадянин»  – не дуже багато, еге ж?).

А ці травневі свята я проводила під «Mayday». Серіал цей був багатий на загадки, тому навіть розповідаючи про нього от так просто не можна взяти і все розповісти. Але з підказками все стане набагато легше. Підказка №1: англійський серіал. Відгадка: 5 серій. Підказка №2: детектив. Відгадка: OMG, всі люди ховають свої страшні секрети недостатньо глибоко, варто лиш придивитися до оточуючих, і можеш стати закінченим параноїком. Підказка №3: злочин стається 1 травня. І це не культурний відпочинок  п’яна бійка у найближчому гаю. Відгадка: під час святкування Белтайну зникає дівчина, і атмосфера, і події наштовхують на думку – а чи не старі язичницькі духи все це влаштували? А може, дівчина потрапила у країну фейрі, або на Авалон, або… що там ще може бути, коли розпочинається чортівня?

Ну, ок, не буду продовжувати, а то так і до вбивці-дворецького дійти можна. Знято дуже красиво, атмосферно (початок так взагалі пречудовий), містика, як вже всі зрозуміли, присутня. Час від часу трохи втомлює, як всі один одного підозрюють, як герої кажуть багатозначні фрази, як тривожна музика нагнітає саспенс на рівному місці. У цьому плані особливо друга серія пригнічує, а потім чи то звикаєш, чи то вже деякі відгадки з’являються. Але в цілому, що вже там, «доставляє». І ближче до кінця у голові крутиться цитата з «Гри престолів» – «everyone but us is the enemy», а Ейдан Гіллен стає білим та пухнастим, що навіть забуваєш про підступного та особливо неприємного (як на мене) Мізинця. Все-таки, чудові вони, ці британці.

Сьогодні у нас 17 квітня, а значить – черговий день народження Шона Біна! І поки що намагаємося, щоб традиція писати про дні народження хоч якось зберігалася, тому зараз що-небудь напишемо. Я ж і Фассі, і Дауні-молодшого, і Сіршу якось зовсім пропустила, тому виправляюся.

І зараз розповім тут про один із крайніх проектів Шона Біна – «Обвинувачені» («Acсused»). Дуже жирний британський серіал, в сезоні – 4-6 серій, тривалість кожної – приблизно година. Усього сезонів два, і, як засвідчує практика, виходять вони так само нерегулярно, як «Шерлок». І якщо у кожному сезоні «Шерлока» фінал відкритий, то з «Обвинуваченими» все по-іншому – у кожній серії нові герої, нові ситуації, незмінні тільки лейтмотив «злочин та покарання» та засідання у залі суду. Перший сезон я і досі не подивилася, але збираюся це виправити. А про другий сезон (та й про цей серіал взагалі) я дізналася завдяки участі нашого сьогоднішнього іменинника.

І в першій серії другого сезону Шон Бін грає… трансвестита. Ну як таке пропустити? – подумалося мені, і я розпочала перегляд. За годину я точно знала: щойно я побачила кращу драму за останній час, а Біну я, була б моя воля, дала BAFTA.

Наступні серії не розчарували. Писати про знайомі обличчя в цих серіях я не буду, бо їх дійсно багато, і це окрема радість. Я і не знала, що мені таке може сподобатися, але я майже у захваті, тому не буду більше особливо писати.

І участь Біна – ніякий не спойлер.

Абсолютно раптово режисерський дебют Беньоффа – найкрутіша серія «Гри престолів» за останній час (а це, між іншим, не тільки 2 попередні серії 3 сезону). Чудові нові Таллі, сцена наради у Тайвіна… вам не здається, що тут нарешті постаралися показати характери? Особливо це стосується появи Таллі. Ось як за 2 хвилини показати все, що потрібно і при цьому не сказати ані слова. А разом з такою ж самою німою сценою на Малій раді – цього вже достатньо для щастя.

Але ж є ще дуже зворушлива/зворушена Ар’я. Станніс такий прекрасний, що аж хочеться, щоб він переміг, хоча по книзі цього зовсім не хочеться – от такий парадокс. Коли буде Ширен та Селіса? І куди чорти Червоний бог відправляє Мелісандру? І що за чортівня з лінією Теона? Хоча ні, навіть не так – кого грає Реон? Не може ж Рамсі бути таким божевільним виродком, щоб вбити своїх тільки для того, щоб з Теоном погратися? Але це все деталі.

І феєричне – Джейме з Брієнною! У них багато оригінальних діалогів, майже без переробок. І хоча дотракієць з аракхом виглядав би колоритніше, персонаж Тейлора теж нічого такий, дуже неприємний. Все рівно «and Jaime screamed». Все рівно «Sapphires!».

Здається мені, що «Світ забуття» має влаштовувати… ну, майже всіх. Хочеш візуально прекрасний та насичений вистрілами/вибухами блокбастер? Хочеш постапокаліптичну фантастику, де підіймаються філософські питання? Хочеш, ну там, не знаю, Тома Круза? Хочеш пошукати ляпи або дурість яку-небудь у фільмі, а потім смачно розкритикувати? За бажання зі «Світом забуття» можна ще й не таке зробити.

Але попри те, що тут є до чого причепитися, мені дійсно сподобалося. І зрозуміло, що тут величезні штампи з героєм-який-відчуває-що-щось-не-так (по факту – бракований гвинтик у системі), бачить незрозумілі сни та мріє жити в інших часах; з напарницею, що намагається хоч якось врівноважити цього непосидючого недоумка, що хоче порушити всі можливі правила ну і так далі. Але так якось… зворушливо, чи що, коли він стоїть посеред руїн стадіону та уявляє останній матч. А коли Джек з книжкою, то аж Бредбері пригадується, і ти вже посміхаєшся.

І далі доводиться відмахуватися від асоціацій, як від набридливих комах: ось тобі «Матриця» (від Морфеуса до зовсім вже спойлерів), «Армагеддон», та навіть яка-небудь «Холодна гора» чи щось подібне. А що скажете про сцени в бібліотеці? Там тільки V не вистачало, щоб він Коран показував… мені навіть якось незручно стало, що у мене паралельно стільки всього у голові виникло. Але, здається мені, від фільму це мене особливо не відволікло.

Ще один «+» фільму – те, що мені він сподобався при тому, що симпатії не викликав жоден з персонажів, за винятком хіба що Сайкса, що на екрані хвилин 5, навряд чи більше. І то, я так підозрюю, що через Костера-Валдау, який вже Бог знає який проект не змінює свій волоцюжний стиль (бо Джейме – важливіший за усіх, хе-хе). Про інших особливо і казати не хочеться. Ну, майже забула під час перегляду, що Джека грає Том Круз, – це явний позитив. З ним у парі Куриленко, присутність якої можна виправдати лиш тим, що за сценарієм вона мала б бути Трініті. Але те, що мало бути, тут зовсім не спрацьовує, і виходить лялька-дівчина Бонда, у порівнянні з якою Райзборо – майже Кетрін Хепберн.

І можна думати про «Світ забуття» починаючи з якихось майже побутових питань (чому в умовах економії води у них цілий басейн, де вони намагаються повторити відому сцену з «Кольору ночі»), закінчуючи філософськими (а це, часом, не варіації на біблійну тему: ось чоловік та жінка, живуть собі, розмовляють з великим боссом, і кажуть, що живуть «як у раю», а потім – непокірність та великі неприємності). А можна навіть про «А чи буде сиквел?». Інтелектуальний блокбастер, виходить.

Спочатку тут має бути довга та нудна історія про мій досвід перегляду індійського кіно, насичена дитячими туманними спогадами про аж один фільм (ще точніше – про один епізод, із танцями на битому склі). Можна ще пригадати індійське, так би мовити, імперське кіно – «Повстання» та «Готель Меріголд»: багато англійців і не так багато славнозвісного колориту з танцями та слонами (хоча ні, брешу, у «Повстанні» все це було, і, як мені здалося, зовсім не у малій кількості). І що дивно – де б не розгортався сюжет: в Індії часів повстання сипаїв чи в Індії початку ХХІ століття, англійці почуваються там господарями. Але я відволікаюся. А то ще доведеться пригадати два останніх фільми про Шарпа, а це такий сором… тому не будемо про сумне, а будемо хто б міг подумати про веселе. Веселе, зворушливе та чудове індійське кіно. Без пісень, слонів, англійців та майже без танців. Такого я точно раніше не бачила.

Визначити жанр «Барфі!», здається мені, досить важко. Коли прочитаєш опис – так і уявляєш поганеньку мелодраму, такий собі роман Спаркса, дія якого розгортається не в Кароліні, чи де там, а в Індії. І перші хвилин п’ять фільму намагаються цю думку у наших головах утвердити. А потім починається…

Наступна година балансує між комедією у стилі Чапліна (чого тільки сцена з відкриттям пам’ятника варта – така жирнюча цитата, а потім ще і фігура Чарлі ненав’язливо промайне у кадрі), мелодрамою та фільмом про божевільню (привіт «Принцесі та воїну» і «Доктору Хаусу», наприклад – щоб було зрозуміліше, а то, знаєте, серіал «Дурдом» теж про божевільню, але, все ж, трохи не той випадок). Взагалі, там стільки всього «намішано», що я вже думала нотатки робити, але врешті-решт махнула рукою та просто насолоджувалася.

На окрему згадку заслуговує епізод з носовичком, що дуже нагадує «Операцію «И»». Після нього мені дуже цікаво стало: 1) Гайдай це звідкись «процитував», чи це оригінал? 2) Наскільки відомою є «Операція «И»» у світовому масштабі? 3) Чи у мене синдром пошуку глибинного сенсу, а ця сцена – просто комедійний епізод?

Далі помалу підключається ще декілька жанрів, але то вже мабуть зовсім спойлери, тому мовчу-мовчу. Тільки скажу, що після перегляду враження таке: це як «Босоніж» Тиля Швайгера (навіть назви у них дуже подібні – «Barfi!» та «Barfuss»), тільки в Індії і часом дуже вдало стилізоване під німе кіно. А я дуже люблю «Босоніж» і німе кіно, в принципі, також, так що це просто щастя якесь.

Але на цьому позитиви не закінчуються. Ех, бачили б ви, як шикарно грають Ранбір Капур (онук Раджа Капура) та Пріянка Чопра! Коротше кажучи, фільм йде в колекцію улюбленого, повторний перегляд(и) внесе більше ясності (і може, мені взагалі не сподобається), але у тому, що цей перегляд буде – не сумніваюся, а це вже показник.

Як на мене, «Барфі!» - кіно абсолютно чудове. І ще – виявляється, 2,5 години фільму на хінді з субтитрами – це зовсім не страшно.

Давним-давно, коли на легендарних пагорбах Лос-Анджелесу височіли здоровезні літери «Hollywoodland», модними були плащі та однакові капелюхи, а найкращим аксесуаром можна було вважати кольт 45-го калібру, нуар був не просто стилем, а способом життя. І «Мисливці на гангстерів» намагаються нам це показати, починаючи нічними сценами із серйозними хлопцями. Лорен Беколл пригадують на другій хвилині фільму. А тінь Хамфрі Богарта просто повинна промайнути десь у кінці вулиці – куди ж без нього? І хоча тут ми його не бачимо, знаємо – він повинен бути десь поряд.

А потім починається – крутий чувак збирає свою супер-команду, абсолютно банальну класичну для бойовиків, де герої діють командою. І починають вони діяти на нерви і так досить нервовому босу гангстерів, а альфа-самець (персонаж обов’язковий не тільки у фільмах жахів) у виконанні Гослінга ще й «бабу євойную» спокушає, тому без десятихвилинної перестрілки наприкінці нічого не вирішиш.

Зібралися круті актори, і на них можна подивитися. І здається мені, якби гангстери були зомбі – стало б драйвовіше. Але я все рівно не передивлялася б.