Tired of ads? Upgrade to paid account and never see ads again!
за замовчуванням

"Плоскій синематографъ"

En chance til
за замовчуванням
flat_cinema

Колись я гортала «Історію кіномистецтва» Садуля, і єдине, що добре відклалося у мене в пам’яті після цього, – це теза про те, що більшість датських фільмів за природою своєю дуже песимістичні та трагічні. Так, час від часу я дивлюся датське кіно і бачу, що «книги не брешуть». І я, хоч подекуди і не люблю, але дуже поважаю фільми-догми, бо це таке собі втілення національних культурних традицій. Але це все моя пристрасть узагальнювати – не так вже й багато я тих догм бачила. І більшість з них зняла Сюзанна Бір. Так, у неї були досить напружені «Брати» та «Після весілля», але перш за все у неї були «Відкриті серця», фільм, який проїдеться по вам катком. А потім вона взяла і припинила знімати догму – у візуальному сенсі, а не в смисловому, і вийшла «Помста». Так, це той датський фільм, який 2011 року забрав до Данії «Оскар». Словом, тепер Бір ще частіше знімає не на батьківщині, і про ті фільми я мало знаю «не смотрел, но осуждаю», але новинами про її новий датський проект я цікавилася дуже і дуже.

У «Другому шансі» вона зняла у головній ролі ще одного датського мандрівника, Ніколая Костер-Вальдау. А коли на другому плані Ніколай Лі Каас та Ульріх Томсен, це знаєте, як називається? Це називається зірковий каст. Ну ви зрозуміли, як же ж на таке не чекати?

Вже й не пригадаю, коли востаннє бачила настільки страшний фільм. На Сюзанну Бір хочеться кричати: «тижмать, що ж ти робиш?!». Тут і трилер, і драма, і трохи детективу. Як бочка пороху – от-от, і вибухне, а ти сидиш і боїшся зайвий рух зробити. І це теж датська особливість – от таке зробити із сюжетом, який у фабулі звучить переказом дешевого мексиканського серіалу. Географічний детермінізм прямо.

Я задоволена. Отримала те, на що очікувала, і навіть ще трошки більше. І, як це не дивно, це «трошки більше» – це завдяки Ніколаю, який зіграв на даний момент свою найдраматичнішу роль.



Jonathan Strange & Mr Norrell e01
за замовчуванням
flat_cinema


Сюзанна Кларк писала свій роман «Джонатан Стрендж і містер Норрелл» десять років – не поспішаючи, у вільний час. І у неї вийшло щось абсолютно надзвичайне. Надзвичайне по атмосфері, по персонажам, по сюжету. Ще десять років «Джонатан Стрендж і містер Норрелл» йшли до екранізації. І от, нарешті це сталося, сталося у єдино можливому форматі – ВВС-ному серіалі. Актори, здебільшого не першої величини (хоча це як подивитися, все залежить від того, наскільки ви занурені в британські серіали та ТБ-фільми) підібрані філігранно. Хвалити Карвела, Марсана чи Воррена – це найбільш природні речі у цьому випадку, але мені так хочеться сказати про Едварда Хогга у ролі містера Сегундуса, тому що, можливо, у нього вийшов навіть кращий Сегундус, ніж це було в книзі. Коротше кажучи, це просто божественно, ВВС робить нам королівський подарунок. Перша серія вже є, і дуже, дуже раджу вам її подивитися. Темного вечора, попиваючи англійський чай та чекаючи на новий розквіт англійської магії. Вони скромно мовчать, але ми то знаємо, що англійська магія – це ВВС.


кіношне
за замовчуванням
flat_cinema

«Kingsman: Секретна служба» . Давно слід визнати, що ім’я Метью Вона в титрах – це як обіцянка. Обіцянка, що буде круто (головне – не наврочити, хе-хе). Тобто, його фільми можуть не бути близькими або навіть і не подобатися, але зняті вони добре. Ба, більше – в них не просто кадр іде за кадром. Ці кадри азартно чіпляються один за одного, притягуються, як магніти, і цей азарт, само собою, передається глядачеві. У мене з Воном трохи дивно виходить – фільми його подобаються, от дивлюся і навіть у чомусь насолоджуюся – але не можу пригадати, щоб хоч якийсь з цих фільмів захотілося б передивитися.

Легко, елегантно, хуліганисто, з надзвичайними бійками та шикарним кастом. Там такий Колін Ферт, що просто аа, і такий глибоко позитивний Марк Стронг, і хлопця знайшли хорошого-хорошого. Сподіваюся, в нього велике майбутнє, та й взагалі, час звикати до нових молодих облич. Разом із дідусем Майклом Кейном виходить, що Вон зібрав три покоління прекрасних британців в одному фільмі. І за це йому дякуємо ще раз.



«
Ex Machina
». Камерне, розміряне, «повільне» кіно, яке у певний момент набуває, по суті, справжнього саспенсу. На фоні останніх фільмів про ботанів та дівчат зі штучним інтелектом (так, це я про «Вона»), взагалі дуже і дуже. І, при цій, здавалося б, аскетичності, тут стільки смислів, що можна втомитися їх рахувати, і все одне це буде неповний перелік. У фільмі є фраза, що робот з інтелектом – це вже не історія людей, це історія Бога. Але я б сказала, що скоріше богів. Боги і люди у давньогрецькій трагедії – ось що таке «Ex Machina».


Forever
за замовчуванням
flat_cinema

Колись, здається, у вересні минулого року, я писала про новий серіал «Вічність». Тоді щойно вийшла перша серія – а тепер вже фінал сезону. Здається, я відвикла від серіалів, у яких такі довгі сезони. Але це все дрібниці.

«Вічність» - зворушлива та трошки старомодна, виділяється серед всіх цих новомодних детективних серіалів, де похмурий реалізм та нагнітання драми. «Вічність» і не намагається бути серйозною та реалістичною. Чорт, це ж серіал про безсмертного! Безсмертного патологоанатома-денді Генрі Моргана, який допомагає розслідувати вбивства.

Я на початку роздумувала про Шерлока Холмса та Джона Амстердама як «батьків» нашого доктора Моргана. І що я тепер можу сказати з цього приводу? Те, що Шерлоку вийшло підморгування (даруйте каламбур;)), а Амстердаму – робота над помилками: забрали цю сентиментальність для 13-річних дівчаток про «ти станеш смертним, коли зустрінеш свою одну-єдину», не стали навішувати йому багаж із колишніх дружин та покинутих дітей, і взагалі, зробили героя більш приємним (вибач, Коля). Все ж таки, Генрі Морган – це джентльмен-ідеаліст, мислитель, любитель загадок та шукач істини.

І ще мені було цікаво, який же буде антагоніст. Якщо коротко, то хороший. Підібрали одного харАктерного актора, і все зробили навіть красиво. А те, що вони як Доктор та Майстер – це безсумнівно після того, як в один досить критичний момент Генрі каже: «Я доктор», і це визначає його та його подальші дії, якщо ви розумієте, про що я.

У Моргана підібралася і досить приємна компанія, і простенькі, але не позбавлені певної чарівності розслідування. І ми опиняємося в ситуації, коли якось особливо розхвалювати та кричати про геніальність серіалу – безглуздо і неправдиво. Але він такий приємний, такий домашній, чи що. Пишуть, що на другий сезон «Вічність» не продовжили, а це, безперечно, дуже і дуже прикро. Але будемо сподіватися, що серіал, зараз нібито вбитий, ще винирне, може навіть і на іншому каналі. Бували ж приклади «воскресіння» серіалів, чому б чомусь подібному не статися із серіалом про безсмертного? Ну будь-ласка, а?



Jonathan Strange & Mr Norrell
за замовчуванням
flat_cinema
"Джонатан Стрендж та містер Норрелл" з 17 травня, благослови, Боже, ВВС. Книга велика та геніальна, і є всі підстави очікувати від серіалу чогось надзвичайного. Не проґавте, я вас дуже прошу. І я ще нагадаю, обов’язково нагадаю про це.



P.S. І ось трейлер. По ньому, мабуть, мало що зрозуміло, але як же, як же виглядає!

(no subject)
за замовчуванням
flat_cinema

Я ще зберу себе (так, мабуть, мені не думки треба до купи збирати, чи там слова, що розбігаються у різні боки, а саме себе) після фіналу першого сезону «Полдарка» і напишу. Сподіваюся, багато. Але, чорт-чорт, це було у кращих традиціях ВВС. Тих традиціях, що створили їхню репутацію – репутацію людей, які роблять такі серіали, після перегляду яких хочеться випити чогось міцного.



Vikings s03
за замовчуванням
flat_cinema

Щойно закінчився третій сезон дійсно великого серіалу «Вікінги», і що я маю сказати з цього приводу:



По-перше, якщо ви не з принципових противників фільмів/серіалів в історичному антуражі, і якщо в такому продукті ви обираєте не тільки костюмні мелодрами, і ще не дивилися «Вікінгів»… то як же так вийшло? Дивитися – і все тут. Жодної демократії, Рагнар Лодброк наказує. Це, власно, було зрозуміло ще рік тому, після другого сезону, але третій – це ще одна вершина – сказала би, що Олімп, але не насміхатимусь з вікінгів.

По-друге, сценаристи – це діти Бі-Бі-Сі та Джорджа Мартіна. Тепер вже точно.

По-третє, серіал вже не буде таким, як раніше, бо спойлер. Героїв, звичайно, кидає у крайнощі, ніби вони на палубі дракару під час шторму, але концепт їхніх характерів та відносин в цілому залишається таким само, як був наприкінці другого сезону, після зміни парадигми (це коли перестаєш любити Флокі і починаєш любити Ролло).



Рагнар і досі хитрющий ексцентричний троль, Флокі і досі божевільний закінчений псих, Етельстан мімімі і не може остаточно обрати між Богом та богами. Лагерта – красуня, Бйорн, як на мене, ще трошки змужнів (і далі, здається, вже нема куди). Про Ролло мені було цікаво з самого початку – чи це той Ролло, про якого я думаю. На початку сезону дали підказку, що мабуть той. А наприкінці сезону стало напевне видно, що так – той. Але при цьому жонглюванні історією, яке у сценаристів у пошані і в якому вони майстри, це знання нічого не означає, що насправді навіть приємно.

«Вікінги» із кожним роком стають тільки краще. Я сподіватимусь, що це стало для них аксіомою та із задоволенням чекатиму на новий сезон.



марвелівське
за замовчуванням
flat_cinema
«Месники 2» – це значить «Месники», тільки у два рази крутіші. Серйозно, нам у перші ж хвилини дають настільки неймовірну сцену (екшн-сцену, що важливо), де хореографія, а не просто стриб-скок-мордобій, і де операторська робота така, що це міг би знімати сам Любецкі. А далі… далі взагалі 2 з лишком години чистого кайфу. Тут немає необхідного/характерного для початку історії знайомства персонажів та становлення їхніх відносин, тому, як би це сказати – враження, що прийшов у самий розпал вечірки, на кульмінацію фільму, і вона триває і триває, а потім – ще більш кульмінаційна кульмінація, і феєрверк, а потім він переростає в салют… ох.

Динамічно, захоплююче, з філігранним, як на мене, балансом комедії та драми. В «Месниках» всі герої стають набагато крутішими – настільки, що навіть Кепа можна терпіти без дискомфорту (у той час, як його сольні фільми примушують мене страждати, це якийсь парадокс, що шматочок марвелівського всесвіту, який належить Капітану Америці, такий мутний). Тор – такий, якого ми любимо, тільки ще кращий. Тоні – такий живий, такий азартний. Такий зворушливий Брюс (якось так склалося, що два фільми про «Халка» я не дивилася, і ще з минулих «Месників» зрозуміла, що, мабуть, і не подивлюся, тому що немає іншого Брюса Беннера, крім Марка Руффало). І Хоукая тут неможливо не любити. Взагалі, у цьому фільмі постають людьми – зі страхами, слабостями, вразливими місцями, страстями, якщо хочете – майже всі головні герої. Крім Тора – тому що він все ж бог, тому він постає богом зі своїми страстями і, може навіть, страхами. І Капітана Америки. Мабуть через те, що він трошки «не риба, не м’ясо». Так, я його не люблю, але чесно – здається, що він як заморожений напівфабрикат, і ці спроби показати його старомодним мало виправляють ситуацію.

І так, двоє новеньких-молоденьких – Червона відьма та Ртуть. Про нього треба, треба сказати декілька слів. Пітерс у минулорічних «Людях Х» у цій ролі віджигав нестримно, і містер Тейлор-Джонсон виглядає дещо блідіше, на перший погляд. Але в результаті він опиняється саме таким, як потрібно, і їх навіть не виходить порівнювати – різні, і все тут.



Давайте подякуємо Джоссу Відону за це свято, а я, щоб двічі не вставати, напишу декілька слів про «Шибайголову» – серіал, що був створений для перегляду «запоєм». Він абсолютно не схожий на «Месників» – похмурий, нічний, про героя, чия самотність майже матеріальна. Чим мене особливо приваблює ідея «Шибайголови», так це тим, що на мій погляд, це історія про ескапізм. Я ціную подібне саме по собі, а у зв’язку з супергероями так особливо. Мені навіть і фільм подобався, і – що взагалі на грані фолу – Бен Аффлек у цій ролі. Але Чарлі Кокс чудовий. А Фоґґі просто неперевершений, і навіть єдино можливий.

Зважаючи на те, що супергеройські серіали мене зазвичай не приваблюють, «Шибайголова» взагалі виглядає особливим. Так само особливим виглядає той факт, що я у захваті від пробіжки по дахах у 12 серії ще з минулого тижня (так, і я ще на вихідних мала б написати про цей серіал пост), і у захваті від неї навіть після «Месників» – це має щось означати. Мене дуже тішить той факт, що у «Шибайголови» буде другий сезон. І давайте назвемо цей місяць місяцем марвелівських супергероїв. Гадаю, у цьому ми не помилимося.


ANZAC girls
за замовчуванням
flat_cinema

Я нещодавно вже згадувала про Галліполі, а тепер мене наздогнав ще один серіал про австралійців на Першій світовій – «Дівчата з АНЗАК». Шість серій про австралійських та новозеландських медсестер, що під час війни (яка оминула їхні домівки, але не їхніх співвітчизників) проїхали слідом за своєю армією півсвіту. Для того, щоб, забувши комфорт, а подекуди й елементарну гігієну, мало не голіруч затикати криваві рани, збиватися з ніг, роблячи перев’язки та готуючи пацієнтів до операцій, заспокоювати контужених та тих, хто марить, втішати тих, хто втратив надію, слухати останні слова тих, хто помирає та писати матерям про смерть їхніх синів. А інколи – просто розмовляти чи співати, своїми словами та акцентом нагадуючи про далекий дім, до якого сотні миль бурхливих морських хвиль, курних доріг, окопів, пожарищ та воронок від снарядів; просто бути для «своїх хлопчиків» тим самим домом, домом, який деяким солдатам вже ніколи більше не побачити. Просто бути. На війні одне лиш це – вже вчинок, вже подвиг.


Минулого року британці випустили дуже хороший серіал «Багряне поле», де і про Першу світову, і про військовий шпиталь, і про медсестер. І якщо придивитися до персонажів, можна знайти взагалі багато спільного, але в результаті ми маємо два абсолютно різні серіали. І мабуть, причина в тому, що у британців в «Багряному полі» погляд на шпиталь був досить таки даунтонівський, якщо ви розумієте, про що я. Тобто, перед нами була красива костюмна мелодрама з цілим переліком міжособистісних конфліктів та обов’язковим персонажем-інтриганом (між іншим, потім сценаристка Сара Фелпс адаптувала «Випадкову вакансію», і на фоні того, що роман Роулінґ мені зовсім «не пішов» з першої сторінки, і десь на восьмій я вирішила себе не силувати, я можу серіал тільки похвалити, але я відволіклася). А в «Дівчатах з АНЗАК» все не так – є тільки війна і люди як атоми – рухаються собі, іноді траєкторії перетинаються, потім знов розходяться. А війна методично так підігріває і підігріває світ, і атоми рухаються все швидше, і напруга зростає, і ще трошки, і буде справжній хаос, а ти – лиш маленький атом, і якщо правий був Демокрит, то від тебе – роби-не роби, взагалі нічого не залежить.

Але при цій суворості та тязі до брудного реалізму, кохання тут більше, ніж в «Багряному полі». Кохання не глянцевого, а стриманого і трішки гіркого. Замислитися тільки – після кожного привозу пацієнтів вдивлятися в обличчя, питати – «а не бачили його?», і ще багато такого, що погано вкладається в голові. Коли герої кажуть про те, що деякі пацієнти поступають до них втретє, і ти раптово усвідомлюєш, що це дійсно можливо, що в одній ріці можна опинятися не раз і не два, а поки не втопишся чи не випливеш, або коли ранені лежать по декілька днів на полі бою чи на нейтральній смузі. Це все погано вкладається у голові, але вже не стає шоком, тому що… тому що щось схоже я вже бачила в новинах.

Мабуть, далі розписувати немає сенсу. Мабуть, мені більше немає чого сказати. Часом «Дівчат з АНЗАК» дивитися нелегко, але я жодного разу, жодної хвилини про це не пошкодувала.


Poldark s01e04
за замовчуванням
flat_cinema
Це був би ідеальний різдвяний епізод. Зважаючи на те, що у мене весь вечір за вікном валив сніг (і танув відразу, але ж сам факт!) - у мене не було вибору. Я могла сприймати цю серію тільки так, хоч там було й таке, що не зовсім схоже на солодке-різдвяне. До речі, щойно я вирішила, що дія "Полдарка" відбувається в якомусь сферичному світі нескінченного літа (що там, два?, три? роки пройшло з початку першого епізоду?), як виявилося, що зима у них все ж буває.
Ну що ще мені залишається написати? Піду створю новий тег. "Полдарк" на це заслуговує.

You are viewing flat_cinema