за замовчуванням

"Плоскій синематографъ"

Кінопідсумки - 2016
за замовчуванням
flat_cinema
Цей блог, звісно, забутий і закинутий, але ще не настільки, щоб в ньому не було кінопідсумків 2016 року. Особливо зважаючи на те, що мені дійсно є, що тут написати, завдяки двом причинам: я ж майже нічого не писала цілий рік (от як зручно, одним пострілом все) – це раз; і хороших фільмів та серіалів (принаймні, на мій смак) у 2016-му було достатньо. Тож, почнемо з кіно.
Read more...Collapse )
Сподіваюся, серіальна частина, як то кажуть, is coming soon. Тому що якщо я і на цей раз пропущу серіальні підсумки року, то це вже зовсім нікуди не годитиметься, там же є справжні перлини.

Sing the bells of Notre Dame
за замовчуванням
flat_cinema

Світ великий, а класичних історій хоч і багато, але не настільки, щоб не дозволити собі випускати по екранізації «Джейн Ейр» два роки поспіль (1996 та 1997) чи дві «Емми» в один рік (1996). «Геніальні ідеї літають у повітрі» – можемо вирішити ми. Або спихнути все на відсутність фейсбуку та твіттеру. Або… та не так вже й важливо, чим ми це пояснюватимемо – просто приймемо той факт, що рівно 20 років тому, у 1996-му, був можливий вихід трьох (ще раз, прописом, капсом, ТРЬОХ) мультфільмів з однією і тією ж назвою – «Горбань з Нотр-Даму».

мультфільми, мюзикли і таке іншеCollapse )


Me before you
за замовчуванням
flat_cinema

Якось прочитала я книгу «До зустрічі з тобою», і вона виявилася дивовижно підступною: драматичну історію тут розповідали так легко, сонячно та трохи карамельно, що я перестала сприймати її як драму. За що й поплатилася. Це як очікувати на повітряну кульку, а отримати гирю. І зараз мені дивно і цікаво – не тільки через те, що фільм показав історію ще більш легкою та сонячною, але й через те, що, на відміну від літературного першоджерела, не лишив по собі того тяжкого враження. Хоча, не виключаю, що все так лише через те, що історія ця мені відома, а от «новачкам» може має бути важко.

Хоча у мене складається враження, що людей, зовсім незнайомих з цією історією, вже майже не лишилося: особисто я вже два тижні спостерігаю картину, що куди я не сунуся в інтернеті, переді мною рано чи пізно з’являються розіграші квитків на фільм, розіграші книжки, її презентації, якісь акції, у ході яких роздають мотивуючий текст із книги (і це я мовчу про контекстну рекламу). Звісно, це прекрасно, що у нас видали роман – хоча б до виходу екранізації, але така популярність, на мою ретроградську думку, тільки шкодить цій історії. Як і наявність надто популярних акторів. Серйозно, я не маю нічого проти Емілії Кларк – вона чудова Лу, але «До зустрічі з тобою» - це НЕ «новий фільм з матір’ю драконів», ні, ні! І я прекрасно ставлюся до Сема Клафліна – із самої його першої ролі у «Стовпах землі», але він, все ж, хоч трохи, але міскаст. Тому що Вілл має бути старшим, тому що Сем «не витягує» цю злість, втому і рішучість. Він ідеальний для романтичних мелодрам, таких, як «З любов’ю, Розі», і я взагалі за те, щоби він став чоловічим варіантом Мег Райан. І Вілла його я приймаю, але чогось мені у ньому не вистачає.

Ну, думаю, вже зрозуміло, що коментарі про Дейнеріс, Фінніка, Тайвіна Ланністера, Клару Освальд та містера Бейтса у цьому фільмі мені здаються вкрай недоречними, хоча зазвичай я таке навіть люблю. Наступна моя «червона ряднина» - це порівняння «До зустрічі з тобою» із «1+1». Взагалі, французький фільм, звісно, дуже надихаючий та життєстверджувальний, але, як на мене, це один із найбільш переоцінених фільмів останніх років. А ще історія з «До зустрічі з тобою» схожа на історію з цього фільму не більше, ніж на «Усередині я танцюю». Хочете порівнянь? Ну так і скажіть: «До зустрічі з тобою» багато у чому схоже на індійську «Мольбу». Або: якщо з «До зустрічі з тобою» прибрати всю сентиментальність, всю мелодраму, зрозумілих персонажів та нормальні людські стосунки, то вийде датське «I dine hænder».

Перечитала я попередні абзаци, і у мене самої склалося враження, що фільм мені якщо і сподобався, то не дуже. Дивно, але це зовсім не так. Сподобалося, і якось я неодмінно передивлюся. Але, розумієте, в чому справа: «До зустрічі з тобою» може бути хорошою мелодрамою, яку можна передивлятися та записувати у перелік улюблених, а може бути справжньою драмою, яка вибиває землю з-під ніг, і до якої боляче повертатися навіть подумки. Тому мені подобається фільм, який не дійшов до глибини книги. Але… не знаю, чи можна забути фільм, але книгу – для мене це виявилося неможливим.


Warcraft: Початок
за замовчуванням
flat_cinema

Я люблю фентезі. Дуже люблю. Настільки, що струсила пилюку з напівзабутого бложика (а все ж три з половиною місяці – це довго для не-писання) для того, щоб написати про «Warcraft», який, завдяки локалізаторам, у нас не просто так, а «Warcraft:Початок». І це навіть доречно – налаштовує на потрібний лад, щоб ще раз відчути епічність та масштабність історії, яка не має, не повинна і… просто не може обмежитися одним фільмом. І, знаєте, тут все так зійшлося, так співпало, що мені лишається тільки радіти та хвалити.


Маючи досить приблизне уявлення про всесвіт «Warcraft» і не чекаючи на фільм (взагалі-то не знаючи про сам факт його виробництва), я не могла не вразитися першим тизером (який і сам собою прекрасний, але з улюбленими обличчями в ролях та Дунканом Джонсом (у якого вірити було легко) у якості режисера – тим більш). Крім того, окремим задоволенням було просто спостерігати, як людей накриває: «О, грифон!» чи «Оууу, обладунки піхоти!» – і розумієш, що це така радість, такі спогади та ностальгія, що дивлячись на це і сама опиняєшся зворушеною і трошки розчуленою.

І, разом з тим, «Warcraft», беззаперечно, саме з нашого часу, коли фентезі вже може собі дозволити бути не історіями для дітлахів, світоглядними фантазіями британської професури чи сумнівними B-movie. Глядач, який вже п’ять років переживає «Гру престолів» сезон за сезоном, може пережити багато чого у фентезі. Більше того, у певних випадках він може не пробачити стриманості і надмірної «дитячості» у цьому жанрі. Тому «Warcraft’у» довелося не тільки балансувати на межі «кіно-для-простих-смертних та кіно-для-ностальгуючих-геймерів» – постало ще й питання, прости Господи, реалістичності. Щоби коли купа намальованих на комп’ютері монстрів (і нехай мене пробачать боги комп’ютерної графіки за таке варварське спрощення), яких нищать магією, а за сценарієм не стоїть Дж.Р.Р. – Толкін чи Мартін – і щоби це виглядало… ну хоч якось виглядало. Як на мене, вийшло.


У мені «
Warcraft» потішив і любителя фентезі, і серіального гіка (королівське подружжя, яке зараз віджигає у «Проповіднику» або Тревіс Фіммел у своєму коронному амплуа – ну як тут не радіти?). Тепер буду чекати на сіквел та хвилюватися за його якість.


Оскар-марафон - 2016
за замовчуванням
flat_cinema

Цього року я провалила «оскар-марафон», навіть здається, що фільми, які хоч якось причетні, я подивилася випадково. І це майже правда, взагалі-то. Та й що дивуватися, зараз кінець лютого, а я ніяк не можу почати писати другу (серіальну) частину підсумків минулого року (це як ялинку викидати, нє?). Але через те, що тут не «оскар-марафон», а так, «оскар-стометрівка» скоріше, її можна спробувати зробити концептуальною та тематичною.

Read more...Collapse )

11.22.63
за замовчуванням
flat_cinema
"11.22.63" - це просто свято якесь. У захваті практично від усього, все прекрасне. Був би цілий сезон - мабуть, про сон можна було б забути, тому що не відірватись від перегляду.

Galavant season 2
за замовчуванням
flat_cinema

Ну що ж, пройшов рік, другий сезон «Галаванта» почався… і закінчився. Перший сезон був для мене несподіванкою, за якою можна спостерігати із відкритим ротом, повторюючи «ну це ж треба, ну це ж треба!». І зовсім інша справа з другим – він був очікуваний, за нього хвилювалося, як мало за який серіал: «буде новий сезон, не буде? буде, тому що не може не бути», і в ньому вже всі наче рідні. Але, зрештою, новий сезон прийшов і пішов, і знов настав час хвилювання – щодо сезону третього. Тепер все ще складніше, тому що питання навіть не в тому, чи буде він, а в тому, чи взагалі потрібне продовження?

Спочатку я написала, що другий сезон вийшов слабшим за перший, але пояснити, у чому – дзуськи, не виходить. І пісні були (хоча у порівнянні з першим, «хітів» було наче менше), і розвиток персонажів, і сюжет, а камео, камео які – мамочки, тут перший сезон і поряд не валявся. По-звичному абсурдно та стьобно, так. Але «Галавант» – це щось більше, ніж просто упоротість та легка наркоманія з пісеньками, «Галавант» настільки багатошаровий, що майже багатоповерховий, і взагалі, про нього можна наукові статті писати – пишуть же про «Доктора Хто», скажімо. І упоротість, звісно. Тому зійдемося на тому, що сезони просто різні. Ну не підіймається рука щось тут критикувати: або любити та прийняти таким, як воно є, або пройти повз і не чіпати.



Hunderby
за замовчуванням
flat_cinema

Після першого прочитання синопсису «Хандербі» виникає враження, що то має бути щось холоднувато-готичне та загадкове – у разі, якщо це не виявиться низькосортною костюмною мелодрамою. Втім, пізніше додивляєшся, що це комедія. І стає зовсім цікаво.

Біля містечка Хандербі тоне корабель, і на узбережжі опиняються двоє – німий чорношкірий хлопчина, якому доводиться дуже швидко тікати від агресивних англійських аборигенів, та дівчина, яку повертає до життя місцевий доктор. Всі приймають її за добропорядну місіонерку, і невдовзі вона виходить заміж за місцевого вікарія, інфантильного чистоплюя. І тут у героїні взагалі виникає купа проблем: мало не всі навкруги і досі у захваті від попередньої, нині покійної, дружини пастиря – особливо економка, яка молоду категорично незлюбила і усіляко її підставляє; місцевого доктора до неї тягне – і її до нього також; у коридорі біля зачиненої двері на сходи час від часу лунають божевільні крики; і головне – у неї ж є ТАЄМНИЦЯ, а це завжди не просто так.

По факту, це нестримний стьоб над вікторіанськими романами, який час від часу опиняється по іншу сторону доброго смаку, але здебільшого це щось таке… трошки наркоманське. Гейські священики, скалічені дружини, жорстокі чоловіки-насильники, мандрівний цирк, діти-таємниці, і взагалі, одні суцільні таємниці. І жодної серйозної секунди – від стьобу над загубленими медальйонами з портретами та непрочитаними листами-сповідями до типу смішних ситуацій з какулями та сім’явиверженням. Будь-яка логіка – далеко від подій, що відбуваються на екрані, і ще далі від діалогів. Дуже, ну дуже на любителя – але якщо ви все ж і є таким любителем, то ці 8 серій по 20 хвилин можуть видатися досить забавними.



Happy Valley - Series 2: Trailer
за замовчуванням
flat_cinema
На ВВС, звичайно, майстри інформативних тізерів, але все одно добре.

RIP
за замовчуванням
flat_cinema
У мене немає слів.
Алан Рікман...



Always.
Forever.

?

Log in